Гуляла в пятницю на площадці з малявками і в один момент щось ззовні
помінялося….я досить здивовано починаю прислухатися як по району чути гучне
звукове бубніння (хоч між будинками в нас зазвичай тихо, до прорізуючих для
вуха звуків належить тільки бібікання-оповіщення про привіз якоїсь Природньої
води і т.п.)… Звук почав наростати і наближатися…щось на зразок радейка, по
якому крутять рекламу і музичку в центрі
Львова… І тут з-за повороту виїжджає (хоч це певно загучне слово…швидше
виповзає) якась стара розвалюшка-уазік, на даху якої почеплено гучномовець, саме
через який і лунає це зловісне булькотіння… Зі всіх слів я розчула чи, так би
мовити, зрозуміла (таке враження , що це був або старий запис на касеті з пожованою
лентою, чи хтось смачно щось пожовував і причмакував) лише окремі слова:
«шановні» , «заборгованість»,
«дякуємо»…. І тут ми з одною знайомою мамашою в голос проговорюємо
ідентичну фразу: «як в СРСР»…
І от від п’ятниці
переслідує мене той клятий СРСР… То згадуються жувачки кольорові, які баба з
Польщі привозила, то згадуються довжелезні черги в нашому Універсамі (навіть
черги в Ашані перед Новорічними і Різдвяними святами ховаються….бо в черзі ми
реально стояли по черзі: трохи я стояла, трохи дідо, трохи баба…як на
чергування приходили 0)))), то згадуються табори на морі та фотографія під
назвою «Я, тато, мама і якийсь звірьок» (мавпа, змія, верблюд…), то згадуються
такі прикольні темно-сині спортивні костюми з білими полосками , то згадуються
походи раз чи два на рік у фотоательє (і такий чувак, який завжди казав, що
пташка вилетить…), згадується ровер Гномик з кольоровими полосочками на рулі,
згадуються великі ляльки, в яких очі закривалися, згадується садок і Новорічні
дитячі ранки (від слова ранок, а не рана)…. Але це вже певно належить не до
спогадів про СРСР, а до спогадів про дитинство… Надіюся і в наших будуть
ностальгічні спогади про дитинство… А то все чую : «Мама, я вже хочу бути
велика». Я навіть одного разу питаю доцю, а нащо тобі бути великою, кажу, що
поки вона мала, то їй купляють цукерки, іграшки, а коли виросте, то вже ніхто
не буде нічого купляти… А вона мені: «Мама, я
як буду велика, то сама собі зможу купити цукерки! Хочу бути великою!»
Ці спогади про
дитинство так навіяли на мене ностальгічні нотки, що нині я витягнула старий
альбом з дитячими фотками, хоч і ззовні чорнобілими, але насправді такими
кольоровими, бо вони наповнені такою кількістю емоції, вражень, амбіцій… і
навіть вирішила з Вами цими переживаннями поділитися… Бо хоч у самої діти є,
але так хочеться, щоби хтось вже нарешті винайшов ту машину часу, щоби мати
можливість зиркнути ще раз на те все і відчути щось таке дитяче… Але тільки
глянути; я б нічого не міняла!
Хоч послуги машини були би певно дорогущі)))
Отака от я була кумедна)
А відносно чуда
техніка, то ця загадка залишилася для мене не розгаданою... Адже жодної згадки
про таку машину ні в новинах місцевих, ні в неті нема… Не може ж бути ілюзія
явищем масовим….????
Luchik
Немає коментарів:
Дописати коментар